Wcrain a'th bri a'th rhyddid yn gadarn
Ein trysor yw'n pobl, Wcreiniaid i'r carn
Trechwn ein gelynion nes farwolaeth ddyn
A ninnau fydd yn rheoli ein gwlad ni'n hun.
Eneidiau a chollwyd mor flin, mor grac
Ond tan sydd dal i losgi yn nghalon y Cosac.
adamjones416
Володимир Володько
Business Class Magazine, Київ,
№2 (листопад-грудень), 2007 рік
У далекій Валлії 1815 року народився хлопчик, чиє ім’я буде нерозривно пов’язане з Україною. Джон Юз справді був першим, хто створив потужний металургійний комплекс Донбасу і довгий час не мав собі рівних у цій галузі. За життя Юза його підприємство досягло нечуваного успіху завдяки особистому таланту керівника та потужній державній підтримці. Спадкоємці Джона Юза продовжили його справу, проте часи величезних прибутків були вже позаду.
Джон Джеймс Г’юз (або ж Юз) народився в металургійному центрі, місті Мертір-Тідвіл у Південному Уельсі. Його батько був інженером і очолював один із багатьох металургійних заводів у місті. В юнацькі роки майбутній донбаський магнат працював на заводі під батьківською опікою і визначив для себе подальшу долю – вона неодмінно мала бути пов’язана з металургійним виробництвом. У 28 років він придбав суднобудівну верф і проявив себе досить енергійним і працездатним бізнесменом. Через кілька місяців у Юза вже не було відбою від замовлень на будівництво та ремонт британських суден. У 36 років невгамовний валлієць придбав на південному сході Уельсу ливарний завод компанії «Уксайд Енджиніринг». Із цього часу вся його увага була прикута до процесу виробництва металів та сплавів. У кінці 50-х рр. ХІХ ст. він влаштувався на роботу інженером на Мілвольський залізопрокатний завод, а в 1860 р. вже став директором компанії «Мілвол Енджиніринг», однієї з найбільших у Лондоні.
Чутки про талановитого хлопця з Уельсу облетіли всю Британію і поширилися далеко за її межами. Докотилися вони і до Російської імперії. У цей час російський уряд був зацікавлений в укріпленні військового форту Костянтин на підступах до Кронштадту. Російські представники в Лондоні генерал Тотлебен і полковник Герн запропонували Юзу інвестувати свої капітали в цей проект. Той відмовився, але від Герна він дізнався, що на півдні Російської імперії, в Донбасі, планується будівництво потужного металургійного заводу з повним циклом виробництва. Уряд доручив цю справу князю Василеві Кочубею. Джон Юз вирішив випередити його, тим більше, що в Кочубея не вистачало капіталів для початку будівництва. Вирішальну роль відіграла протекція Юзу з боку члена царської родини великого князя Михайла. З його допомогою він домігся продажу Кочубеєм за 24 тис. фунтів стерлінгів своїх прав на будівництво заводу.
18 квітня 1869 р. російський імператор затвердив «Договір про створення Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв». Серед іншого уряд нагородив Юза низкою привілеїв. Зокрема йому виплачувалась премія в розмірі 50 коп. за кожен пуд рейок, він міг безмитно завозити необхідне устаткування з Британії. Також Юз отримав кредит для будівництва від заводу до станції Костянтинівка залізниці. Гірничий інженер Ігнатій Фелькнер писав із цього приводу, що «більш щедрих гарантій вигадати важко».
Новоросійське товариство було створене в Лондоні 29 травня 1869 р., його капітал був поділений на 6 тис. акцій номіналом 50 фунтів стерлінгів кожна. Головною фігурою Товариства став без сумніву Джон Юз, який особисто приїхав до Донбасу разом із своєю сім’єю, щоб керувати підприємством. Там він і прожив решту свого життя.
Джон Юз прибув на берег р. Кальміусу зі своїми синами 1869 року і спершу змушений був мешкати в звичайній хаті-мазанці, де він влаштував кузню і навчав сусідських селян ковальському ремеслу. Своїм екстравагантним виглядом Юз постійно дивував місцевих мешканців, які втім поступово звикли до дивакуватого валлійця. І величали його тепер вже не Джоном Г’юзом, Іваном Юзом, Іваном Івановичем Юзом або й навіть Іваном Івановичем Івановим. Характерно, що заради улюбленої справи Юзові довелось на деякий час розлучитися з дружиною Елізабет Левіс. Вона залишилась у Великобританії, і лише в 1877 р. родина возз’єдналась. Юз цей час не «марнував» – неодноразово він був помічений у позашлюбних зв’язках та мав дітей від своїх коханок. Тому не виняток, що й сьогодні в Донецьку проживають прямі нащадки відомого валлійця.
Набагато більше, ніж сім’ю, цінував Джон Юз своє дітище – металургійний завод на р. Кальміус, навколо якого виникло робітниче містечко, що отримало назву Юзівка. Місто зростало швидкими темпами: якщо 1870 року в ньому нараховувалось 164 жителів, то в 1884 р. там проживало вже 5,5 тис. чол. Робітників до Юзівки вабила не лише перспектива отримати певний заробіток, але й низка досить комфортних, як на той час, умов. Одна з них – це дозвіл вживати алкогольні напої, оскільки на підприємствах головних юзівських конкурентів тоді діяв сухий закон. Проте не лише цим був відомий Юз. Він одним із перших підприємців в Україні забезпечив своїх робітників медичним обслуговуванням та підтримував пристойні санітарні умови. В Юзівці діяло народне училище, в якому в 1910 р. навчалось близько 1,5 тис. учнів. А головне, що Джон Юз турбувався і про безпеку виробництва для своїх робітників. Зокрема на його шахтах діяли спеціальні рятувальні станції.
Звичайно, при всіх своїх чеснотах Джон Юз був досить авторитарним керівником. Цей авторитаризм живив і той факт, що влада Юза на території робітничих поселень була необмеженою. Територія його підприємств довгий час фактично була своєрідною державою в державі.
Розширення підприємства було пов’язане з регулярними державними субсидіями, які отримував донбаський підприємець. Технологія виробництва теж не стояла на місці. Якщо спочатку на заводі використовували доменні печі, то в 1879 р. була освоєна мартенівська виплавка сталі. Хоча питання модернізації залишалось для підприємства актуальним до кінця його існування.
Тим часом Україна стала для Джона Юза другою батьківщиною. Сучасники знали британського магната як енергійну, підприємливу, цілеспрямовану людину з тверезим розрахунком та широким баченням перспективи. Лише з сімейним щастям у нього не склалось. Некомфортні умови донецьких степів не подобалися його дружині. Вже через рік після переїзду в Україну Елізабет Левіс повернулась до Британії. Юз же пообіцяв їй у найкоротші строки побудувати елітне житло за найкращими зразками.
Свою обіцянку він виконати не встиг – у 1880 р. помирає спочатку молодший син Джона Юза Овен Тодор, а потім і сама Елізабет Левіс. У пам’ять про неї підприємець вирішив все ж спорудити дім. Будувати його почали 1887 р., але його замовник так і не дожив до кінця будівельних робіт. У червні 1889 р. Джон Юз прибув до Петербурга з метою отримати дозвіл на розробку родовищ залізної руди на Уралі. 17 червня 1889 р. під час прогулянки він відчув себе зле і того ж дня помер у готелі «Англетер».
У Джона Юза було четверо синів, яким він передав своє підприємство. Джон, Артур, Айвер та Альберт як найвпливовіші акціонери призначили управляючим заводу та копалень Джеймса Андерсона. Перед ним постали нові проблеми, породжені появою небезпечних конкурентів у донбаському регіоні та зниженням цін на сталь та чавун.
Новим джерелом сировини для братів Юзів стали залізні руди Криворіжжя. Завдяки зусиллям Джона та Айвера Юзів підприємство оперативно викупило у місцевого поміщика Федора Білокрисенка його маєток, де були знайдені поклади залізної руди у великій кількості.
Тим часом знову актуалізувалося питання технічного оновлення. Брати Юзи шукали людину, котра б могла інвестувати свій капітал у модернізацію їхнього підприємства. Такою людиною став англійський підприємець лорд Арчібальд Бальфур.
Боляче вдарила по Товариству економічна криза початку ХХ ст., коли ціни на сталь, чавун та рейки катастрофічно впали. Як і в багатьох інших галузях постала проблема регулювання ринку. З цією метою в 1902 р. було створено Комітет із розподілу замовлень на рухомий склад, через який держава розподіляла замовлення за підвищеними цінами. Головну роль у комітеті відігравали лобісти інтересів Новоросійського товариства, воно отримувало 29,5% держзамовлень.
Проте криза підприємства була все ж невідворотною. Вже з 1911 р. почались розмови щодо продажу контрольного пакету акцій, який перебував у руках братів Юзів та Арчібальда Бальфура. У 1913 р. посередником при продажу виступив французький банкірський дім «Луї Дрейфус і компанія». 1916 року контрольний пакет акцій викупив директор Російсько-Азіатського банку Микола Гордон, але він незабаром був перепроданий Російському товариству для виготовлення військових припасів. Що ж до самих братів Юзів, то вони ще в 1903 р. залишили Донбас і переїхали до Петербурга, а потім до Великобританії.
І хоча пізніше радянський уряд намагався всіляко применшити роль Джона Юза в історії Донбасу і навіть перейменував Юзівку на Донецьк, жителі цього міста та регіону пам’ятають, що багатьма своїми успіхами Донбас зобов’язаний саме цьому підприємливому валлійцю.